Abstract:
Вивчення дихотомії «місто – степ» в історичних романах П. Загребельного, Р. Іванченко та П. Угляренка є актуальним, оскільки дає змогу простежити авторське бачення функціонування міста в умовах становлення й розвитку української середньовічної державності. Місто є культурним простором, в якому акумульовані характер, минуле народу, його світогляд та традиції. Зосередженість українських прозаїків другої половини ХХ століття на цій темі зумовлена необхідністю осмислити художньо-естетичний потенціал міста, його зміни упродовж витворення власних ціннісних пріоритетів. Мета статті – зʼясування специфіки художнього втілення концептуальних ознак середньовічного міста, які в історичних романах прозаїків кристалізуються при встановленні зв’язків зі степом. Методологічною базою дослідження є класифікація О.Астафʼєва категорії «степ» в есеїстиці Є.Маланюка: степ-територія; степ-ворог, покарання; степ-ландшафт. У результаті дослідження зʼясовано, що топографія середньовічного міста в історичних романах П. Загребельного, Р. Іванченко, П. Угляренка окреслюється за допомогою додаткових семантичних величин: міської брами, капища, печери й келії. Зосередженість на осмисленні степу як втіленні покарання стане передумовою осмислення середньовічного міста як своєрідного прихистку і водночас – модифікації його значення: втіленні незахищеності, небезпеки, виклику, останнього притулку. Вивчення принципів реалізації ландшафтних особливостей степу корелює із окресленням могутності, величі середньовічного міста та його значущості для державності Київської Русі. На основі цього виокремлено такі принципи комплексного змалювання образу: використання синестезії звуків на позначення шуму, візуальні, дотикові, запахові образи, звукообраз дзвону. Перспективи подальших студій убачаються в дослідженні парадигми середньовічного соціуму в проекції на міський простір, а також розширенні діапазону художніх текстів до початку ХХІ століття.
